Раптовий і ніким неочікуваний розвал Радянського Союзу приніс Україні, з однієї сторони, довгоочікувану і віками омріяну незалежність, з іншого боку, зруйнував політичну, соціальну і економічну модель суспільства. Крім того, була зроблена та ж сама помилка, що і в 17-ому році – це відсторонення старих, але професійних кадрів управління економікою і суспільством.
Практично повністю знищені інститути управління державою. Заводи, фабрики, навчальні і наукові заклади, інститути управління державою опинилися під керівництвом абсолютно непідготовлених, непрофесійних кадрів.
Непродумана модель роздержавлення привела практично до повного знищення сільського господарства і промисловості. Як наслідок – падіння конкурентоспроможності вітчизняних товарів, майже повне знищення нашої екологічно чистої і якісної сільськогосподарської продукції, розвал уранового виробництва, закриття шахт, хімічних, машинобудівних та інших галузей народного госпо
При цьому, ця хвороба, так як вона носить інкубаційний характер, з кожним роком буде проявлятися все більше і більше.
Приведу декілька прикладів.
Якщо за радянські часи ми весь час працювали над тим, щоб добитися коефіцієнта змінності машинного обладнання 10 років, а в розвинутих країнах він дорівнює 5 рокам, то зараз взагалі забули що це таке, і, як наслідок, практично повністю фізично і морально зношене обладнання, ми вимушені констатувати, що наші підприємства доживають свого віку.
Практично більшість підприємств металургійної, хімічної, нафтопереробної та інших галузей знищуються в результаті не оновлення обладнання і технологій.
Кошти, отримані від цих підприємств, вкладаються, як правило, в торгівлю низькопробною продукцією іноземного походження і в нерухомість.
Ще гірше відбувається в сільському господарстві. Забуті поняття «сівооборот» і «пари». Фермер, якому земля практично не належить, фактично зацікавлений тільки в одному – в максимальному прибутку з цієї землі сьогодні, так як завтра ця земля буде належати другому.
А що робити з тваринництвом, яке завжди було збиткове? Адже це призвело до падіння виробництва в цих галузях в десятки разів.
Бюджети малих міст, районів і селищ, як правило, являються збитковими не тому, що вони є дійсно такими, а тому, що місцева влада мало зацікавлена в наповненні бюджетів, вона безвідповідально відноситься до джерел наповнення таких, як продаж та оренда землі, побудова підприємств, створення робочих місць та інших. Так, багато об’єктів господарювання розміщуються в одному місці, а зареєстровані і платять податки зовсім в іншому.
Держава, яка має величезні запаси корисних копалин, найбільші в Європі запаси чорнозему, не повинна знаходитися в одній групі з самими відсталими країнами світу.
Який же вихід, які задачі потрібно вирішити, щоб відбудувати державу?
По-перше. Потрібно осмислити і якомога швидше вирішити питання суспільно-політичного устрою держави. Ми повинні чітко зрозуміти, що наше суспільство знаходиться на тому етапі розвитку, що на сьогоднішній день наша держава не може бути ні парламентсько-президентською, ні тим більше парламентською. Ми, по-перше, ще не доросли до цього етапу розвитку ні морально, ні по рівню виховання. По-друге, лозунг «Вся власть советам» кожен раз витягувався в Росії на поверхню, коли потрібно було розвалити державу. Це було в 17 році, і це повторилося в 90 х роках. Автоматично перенесене з Радянського Союзу тривладдя: генеральний секретар (президент), Верховна Рада, Рада (кабінет) міністрів, яке привело до розвалу Радянського Союзу, негативну роль відіграє і сьогодні.
Хочемо ми того, чи не хочемо, але щоб відбудувати сильну державу, ми повинні певний час мати президентську форму правління..
Одночасно потрібно вирішити питання відбудови чіткої президентської вертикалі. Функції прем’єр-міністра і президента потрібно об’єднати.
Верховну, обласні, міські, районні та сільські ради взагалі потрібно реформувати, вони не повинні перетворюватися в клуби по інтересам.
Друга задача, яку потрібно в першу чергу вирішити і без якої ми не можемо рухатися вперед – це рішення кадрового питання. Підприємствами і галузями повинні керувати не довірені особи, а професіонали. Чітку систему підготовки і резерву кадрів, яка діяла в Радянському союзі потрібно відновити якнайшвидше.
Ми завдаємо великої шкоди і державі і тим людям, в трудових книжках яких перший запис, міністр.
Наступний комплекс задач, який потрібно нам вирішити, щоб врятувати країну, полягає в виборі основних напрямків відбудови економіки і концентрації зусиль на їх вирішення.
Перш за все потрібно позбутися енергетичної залежності. Дане питання лихоманить суспільство і промисловість, і це в той час, коли за запасами кам’яного вугілля, газу, урану ми далеко не останні у масштабах планети, і вже сьогодні ми отримуємо стільки електроструму, що третину його не використовуємо і за безцінь продаємо за кордон.
Хоч і важко в наляканій Чорнобилем Україні ратувати за атомну енергетику, її потрібно розвивати в першу чергу.
Зараз мирних ядерних реакторів найбільше у Сполучених Штатах – понад 110. Другою за насиченістю енергоблоками, заправленими атомним паливом, є Франція. Вона першою почала відмовлятися від теплових електростанцій, вважаючи їх не лише більш витратними, але й занадто шкідливими для довкілля. Атомні реактори безпечніші і чистіші. А третя держава, котра теж давно орієнтується винятково на атомну енергетику – уявіть собі, Японія. Хіросіма та Нагасакі її не злякали. Далі йдуть Англія, Канада, Росія, Німеччина, Швеція та Південна Корея…
У перший рік нашого вже третього тисячоліття – тобто у 2000-му – вчені світу збиралися на „секретну” нараду, аби спрогнозувати, які найближчим часом переміни чекають на людство у зв’язку з тим, що традиційні джерела одержання енергії, коли спалюються органічні копалини на зразок нафти, газу чи вугілля, швидкими темпами вичерпуються. За їх прогнозами, до середини вже ХХІ ст. споживання енергії на планеті зросте вдвічі. Звідки ж її черпатимуть? На цей рахунок теж є прогноз: незабаром менше 20 відсотків населення землі житиме в енергетично-забезпечених країнах. Вони споживатимуть левову частку енергії, яка вироблятиметься на планеті. А 80 відсотків землян будуть приречені животіти в країнах, яким перепадатиме те, що протікатиме крізь пальці. І поділ на „білих” та „чорних” вже почався, треба мерщій стрибати на підніжки потягу, який чимдуж набирає швидкість. І останнє з того, що передбачають вчені: майбутнє винятково за атомною енергією, альтернативи поки що не винайшли і невідомо, коли винайдуть.
Діючі й розвідані в Україні родовища уранової руди належать до найбільших у світі. У найближчі сто років потенційно маємо шанси залишитися серед країн з потужною атомною енергетикою. Ось тільки за 17 останніх років, себто за роки незалежності, не тільки не приростили атомний потенціал для отримання електроенергії, а навпаки, втричі згорнули його.
А одна з „таємниць”, якою колись пишалась наша Дніпропетровська область, була пов’язана з добутком тут уранової руди. Ще до Другої світової війни шахти північної околиці Криворізького залізорудного басейну натрапили на її залежі. Поблизу тоді ще селища Жовті Води і відкрили перші промислові запаси ядерної сировини. Незабаром і виник Східний гірничо-збагачувальний комбінат і Український науково-дослідний та проектно-розвідувальний інститут промислової технології. Невдовзі ще кілька родовищ відкрили, переважно в сусідній Кіровоградській області – Новокостянтинівське, Смолинське, Ватутінське, Мічурінське. Звідси, з-під Жовтих Вод, і термінового відновлення роботи Придніпровського хімзаводу потрібно розпочати національну битву за визволення країни від енергетичної залежності. Треба відновити всі уранові виробництва; побудувати завод по виробництву твелів; покінчити з практикою продажі сировини, а потім попадати в залежність від Росії і купувати в неї за величезні кошти ті самі твели, виготовлені з українського урану. Треба негайно розробити комплекс заходів на відновлення Придніпровського хімічного заводу, а також інших заводів задіяних в цьому виробництві урану, золота і рідко земельних металів. Уран, золото і рідкоземельні метали завжди поруч. Вкладання коштів в цю галузь економіки принесе колосальні прибутки.
Крім того, проблема екологічної катастрофи, яка склалася в Дніпродзержинську, ніколи не буде вирішена, скільки б ми не виділяли коштів на різні моніторинги і створення все нових і нових контролюючих і досліджувальних структур, якщо не відновити роботу Придніпровського хімзаводу.
І знову тут, як показовий приклад, стоїть кадрове питання. Уранове виробництво – це галузь, де дійсних професіоналів взагалі одиниці, і тому зовсім незрозуміло, що легенда світового уранового виробництва, „останній із могікан” в Україні, лауреат державних і іменних нагород, професор Юрій Коровін передає свої знання в ядерній галузі китайським студентам.
Тепер про вугілля. Невже воно дійсно є панацеєю для українців, як від світової економічної кризи, так і домашньої, енергетичної. Але ж ще до недавніх пір ми раз у раз чули, що у нас, на жаль, переважають нерентабельні шахти, і нічого не залишається, як їх закривати. Не одну, до речі, й закрили.
Здається, логіка залізна. Вугільне гірничо-видобувне виробництво, з одного боку, в Україні справді застаріле. З іншого, діючі шахти переважно сягнули надглибин, кілометрових і більше, де якість кам’яного палива значно гірша, а виймати його звідти значно складніше. Тобто піднімати вугілля на-гора за таких обставин немає сенсу. У нас серед власних запасів енергетичної сировини 98 відсотків припадає на вугілля – це очевидність, від якої нікуди не подітися. Тому сьогодні без будь-яких обмовок можна казати, що то була фатальна помилка, якщо й не підступна недалекоглядність та недолугість, навіть безпомічність державних мужів, коли при кінці минулого століття за підказками іноземних експертів та радників – щоб інтегруватися у світову економіку! – в Україні заходилися виводити з ладу шахти. Якщо наприкінці радянської епохи ми добували 220 мільйонів тонн кам’яного палива на рік, то зараз добуваємо менше 80 мільйонів. Але і це ще не все.
Доводиться відкривати один досі маловідомий, але „пікантний” факт. За десять літ до зникнення СРСР в Україні було утворено дуже авторитетну і серйозну робочу комісію, якій доручили розробити програму з „розвитку та інтенсифікації виробничої діяльності шахт вугільної промисловості”. За всю історію вітчизняного вуглевидобутку вперше забажали глобальної ясності щодо його перспектив. З тих же міркувань дороговизни видобутку з глибоких горизонтів воліли докопатися ясності, варто чи не варто продовжувати віку копальням? Очолював комісію наш земляк Гліб Піньковський – унікальний знавець своєї справи, шахтобудівник №1 в масштабах всього Союзу РСР.
Комісія провела величезну роботу. Здійснила аналіз усіх без винятку аспектів функціонування складних і не схожих між собою підземних виробництв з видобутку палива на 198 діючих на той час шахтах України. Досі настільки повної картини у нас просто не було.
На базі ДніпроНДІенергопром була створена група, яка незабаром і підготувала перший проект енергетично-виробничого комплексу „вугільна шахта – теплоелектростанція”. Зводити його пропонувалося біля Центральної збагачувальної фабрики Західного Донбасу, де розташовані три діючих шахти. За проектом, вугілля, яке вони піднімали на-гора, нікуди б не довелося транспортувати. За допомогою конвеєрів воно мало одразу потрапляти на дільниці підготовки і прямісінько в котли станції…
Цей проект, знайте тепер, досі поза конкуренцією, і в масштабах усього світу подібних до нього так і не з’явилося. Але й на теренах рідної України його до цих пір не втілено.
Нові ж власники шахт заходилися викачувати з них фантастичні прибутки, і не більше. А як уберегти галузь для сьогоденних і прийдешніх потреб українського люду, про це досі ніхто всерйоз не дбав і не думав.
Ідея „шахта – електростанція” вирішує нарешті й проблему комплексного та повного використання горючих покладів, – того ж газу, метану, від якого поки що спалахують підземні виробки і гинуть шахтарі. Усім розказують: українські копальні небезпечні своєю вибуховою загазованістю. І ні пари з вуст про те, що в Україні насправді не існує суто вугільних родовищ. Натомість усі вони вуглегазові. У тому ж Донбасі поміж вугільними пластами залягає не менше 12 трильйонів кубометрів метану, а це значить, що ми за його запасами четверті на планеті. Якщо видобуток твердого палива здійснюємо, то чому за вітром пускаємо – у прямому розумінні, вивітрюємо – не менш цінний енергоносій? До вашого відома: у подібних випадках у переважній більшості вугільних басейнів розвинених країн світу з надр попередньо викачують газ, а вже потім розробляють вугільні пласти.
Академічний Інститут геотехнічної механіки встиг навіть напрацювати ґрунтовну і „сенсаційну” так звану диверсійну програму впровадження теплоенергетичних комплексів на місці вугільних шахт під назвою „Вугілля – енергія”. Мінімум 40 діючих на той момент в Україні шахт планувалося перепрофілювати на виробництво електричного струму, згодом ще не менше 60-80-ти. Яким чином?
Особливість же ідеї полягала в тому, що спалювати вугілля намірилися без перевезень на далекі відстані і попереднього збагачення, у так званому циркулюючому киплячому шарі. Отож „не відходячи від каси” – від шахтних стволів і копрів. Нинішні звичні котли – це елементарні, як дишло, пиловугільні топки, але надто чутливі до зольності і якості палива. А в ЦКШ – циркулюючих киплячих шарах з кисневим дуттям – й відходи сучасного вуглезбагачення та інші неминучі домішки згоратимуть дотла. Традиційні гори шлаків та породи, над якими вічно здіймається курява і які чадять від внутрішнього тління, насипати просто не буде з чого – уявляєте? Новітні агрегати проектувалися не тільки поряд з шахтами – і у їх підземних виробках. Щоб паливо зовсім не подавати на гору, а відразу спалювати його під землею. Циркулярно-киплячі енергокомплекси на великих глибинах забезпечуватимуть настільки повне згорання вугілля, що технологію можна вважати безвідходною. Метод спалення твердої мінеральної сировини у циркулюючих киплячих шарах з кисневим дуттям сьогодні застосовується у США, Канаді, Франції та Англії. А у нас? В останні роки радянської влади вчені і проектанти видали пілотну технічну документацію на „закриття, щоб потім відкрити, як електрокомплекси” кількох шахт. Назвемо їх, як то кажуть, поіменно: це „Кіровська Західна”, у Макіївці і групи шахт „Волиньвугілля” та „Павлоградвугілля” на нашій Дніпропетровщині, нарешті „Красний Луч” Луганської області. Усі вони отримували гарантію працювати прибутково по сто і більше років. Та, як не важко здогадатися, до втілення проектів руки так і не дійшли. Напрацювання науковців і проектантів і по цей час лежать мертвим капіталом.
І давайте не кривити душею, а говорити відверто: наші державні мужі вчинили диверсію в прямому розумінні – відкинули вітчизняну вугільну промисловість мінімум на півстоліття назад, не знаходячи для неї гідного застосування. В енергетичному балансі України наразі 40 відсотків складає газ, який ми купуємо у росіян, і тільки 27 відсотків вугілля, якого „свого навалом”. Тим часом доля вугілля серед енергоносіїв, котрі споживає розвинена Німеччина, сягає 67 відсотків. У Сполучених Штатах обсяги енергії, яку американці одержують з кам’яного палива, складає 70 з лишком відсотків, в Китаї ще більше – 78 відсотків. А хто скаже, що і перші, і другі, і треті дурніші від нас? Швидше у наших головах щось не все гаразд.
Також великою перепоною, після газової, у відновленні національної економіки, є діюча банківська система. Багатьом це не сподобається, але її треба терміново перебудувати, вона абсолютно не відповідає міжнародній банківській системі. Банк повинен займатися тільки, і тільки фінансовою діяльністю, а не заганяти в пастки підприємства з метою присвоєння їх за безцінь; не банківська справа володіти і управляти промисловими та сільськогосподарськими виробництвами. Отримані банками на заході кредитні кошти під 2-3 відсотки, українському виробнику дістаються під 25 відсотків і вище. Таким чином, українські банки, викупивши на сьогоднішній день за гроші вкладників майже всю країну, зараз благають про допомогу. Аналізуючи події, що відбулися весною і літом, коли банки дружно пропонували кредити в доларах, складається враження, що хтось цю кризу планував.
Дуже стисло про інші, не менш важливі заходи, які потрібно вирішити в період кризи.
Потрібно негайно переробити нормативно-технічну базу. В документацію, яка, по-перше, застаріла що найменше на декілька десятиліть, в першу чергу, закладена корупція. Те, що там написано, неможливо виконати. Візьміть любий нормативно-правовий документ, чи то по екології, чи то по будівництву, чи то по стандартизації. На сьогоднішній день ми працюємо за НТД і стандартами країни, якої вже немає 17 років.
Кілька слів хочу сказати про тендерні закупівлі.
Якщо хтось думає, що в результаті проведення тендерів, продукція для покупця дешевшає, він дуже глибоко помиляється. Щоб переконатися в цьому, достатньо взяти ціни з тендерного договору і включити Інтернет. Я вже не говорю, що через тендерну систему закупок шкільні установи, дитячі заклади і бюджетні організації сидять місяцями без їжі, паперу та інших необхідних матеріалів.